Екшин про наповнення дев’яностих років

Сонячним днем у травні 1994 року я йшов по Шинній вулиці і раптом побачив двох дівчин у закутку петеушного гуртожитку - одна писяла, а друга дивилася - чи не йде хто - і палила цигарку.
Обидві були у кросівках і спортивних костюмах, вітер погнав пилюку, друга дівчина уважно подивилася крізь мене, перша дописяла, і вони повернулися до гуртожитку, а залишена рідина перетворилася на щось подібне до ртуті - живе, сріблясте, красиве та небезпечне і невдовзі воно зникло.
Таким чином вони звернули мою увагу на той бік буття, якого я раніше не помічав.
Я зробив кілька кроків і опинився на автобусній зупинці першого Сокола, у грудні 1995 року.
Був чудовий пухкий сніг, який блищав на сонці, але при цьому на акаціях було типово серпневе листя, виразним був кожний темно-зелений листочок.
Я, зачарований зеленими акаціями та снігом, пішов у напрямку акацій, та раптом з них вилізло страховище і пішло на мене.
Воно було худим пристаркуватим чоловіком, у зношеному рудуватому пальті, сивих штанях та стоптаних чоботях, пошарпаному сірому капелюсі і темних окулярах, крізь які яскраво світили червоні очі.
Він наближався до мене швидше, ніж переставляв ноги, і мені стало так само жахливо, як одного разу, коли ми в серпні 1979 року у Дніпродзержинську з друзями (нам було по 9 років) каталися на каруселі, а несподівано підійшов дядько, який у нас щось спитав за допомогою апарату, який прикладав до своєї шиї, дуже страшним голосом, ми нічого не зрозуміли і так перелякалися, що позлітали з каруселі і летіли відтіля не відомо куди, доки не попадали від утоми.
Страховище також до мене звернулося з якимось жахливими словами і без голосу.
Раптом ліворуч, метрів за тридцять, з’явилися дві чарівні дівчини, і коли я побіг до них, то страховище від того зникло, а коли я озирнувся, щоб впевнитися у своєму порятунку, то в той час зникли і чарівні дівчини.
У вересні 1996 року я їхав електричкою Дніпродзержинськ-Синельниково, людей у вагоні було небагато.
Коли від’їхали від Мирного, то у мій вагон зайшли дві дівчини, руда і чорнява, і сіли на лавку проти мене. Вони були у спортивних костюмах, в рудої він був розхристаний і тому був помітний шрам на ключиці, який буває від ошпарення.
Чорнява дівчина дістала з сумочки гаманець, розкрила його - там було 700 доларів США, купюрами по 100 доларів. Вона закрила гаманець і дістала з сумочки помаду, цигарки та запальничку, сховала гаманець у сумочку і вони пішли до тамбура, залишивши сумочку на лавці.
Тим часом ми вже від’їхали від Зустрічного і в’їхали в довгий тунель.
Світло у вагоні не включили, поїзд їхав повільно, час від часу пропливали лампочки, які освітлювали тунель, але взагалі було дуже темно.
У тамбурі крізь скло тамбурних дверей блиснув вогник запальнички - дівчата запалили.
Все було за те, щоб взяти ті 700 доларів, а потім вийти на Тунельній, бо ніхто б не побачив.
У похмурий жовтневий день 1998 року я йшов вздовж бетонної стіни на вулиці Космічній.
Мені було якось непособі, і я подивившись навколо себе зрозумів - чому саме.
Було дуже тихо, накрапав сірий дощик.
Стіни, цехи, гаражі і контори за стіною були завішані ковдрами, які нашвидкуруч були зшиті у чохли, людей ніде не було.
На самій Космічній майже не зосталося асфальту, шлях перетворився на чорну багнюку, та жахливим було те, що ця чорна багнюка була вкрита безліччю мертвих блакитних метеликів.
Зрозуміло - у якому небезпечному місці я опинився, бо метелики загинули або від радіації, або від хімічної речовини.
Раптом почулося гуркотіння.
По дорозі повільно їхала машина з причепом, на причепі були труби.
Машина їхала без водія, мабуть на автопілоті.
Колеса змішували метеликів з багнюкою.
Я заліз на причеп.
На трубі знайшов замотаний у серветку бутерброд з сиром і став його їсти.
Машина виїхала на Запорізьке шосе і незабаром опинилася біля лікарні Мечнікова.
Там кудись йшли люди і я зліз з машини.
Тоді я побачив дівчину, яка йшла у напрямку парка Шевченко, і лоток, на якому продавалася халва, і одразу зрозумів, що у разі, якщо я оволодію дівчиною, то це мене врятує від радіації та хімії, а для оволодіння є тільки один шлях - пригостити її халвою.
То ж я підійшов до лотка і попросив жінку, що за ним торгувала, зважити мені кілограм халви.
Вона зважила, але виявилося, що в мене нема грошей, а є тільки тролейбусний квиток.
В мене було два шляхи - розплатитися квитком, або взяти пакунок з халвою як своє - і йти.
Я розплатився квитком, взяв халву - але на цей час дівчина вже зникла, і я її не наздогнав.
У вересні 2000 року мені стало відомо про міст через Дніпро, про який мало хто знав.
Це був залізничний міст.
Починався він від заводів, стояв над усім правобережним містом на високих опорах, а потім був прокладений по численних невідомих островах і на лівому березі закінчувався біля величезного супермаркету, про який знали тільки ті, що знали і про міст, і в якому продавалася дорога ковбаса та шуби, а залізниця йшла далі, у селище.
Їхати через міст можливо було тільки поїздом.
Острова були дуже красиві - чистий жовтенький пісочок, очерет, свіжа травичка, верби, тополі, сосонки, блакитні ялиночки, дубочки та акації.
Дивитись на їх верхівки з вагонного вікна було дуже приємно, вони так і причаровували до себе.
Та зійти на острови було неможливо, бо поїзд їхав хоч і не дуже швидко, але без зупинок.
Тому доводилося виходити на лівому березі і купувати ковбасу та шубу.
У грудні 2000 року я опинився у центрі величезного квітучого лугу, де за мною навкруги перекинутого до гори ніжками дивану і навалених на нього коробок ганявся величезний чорний бик.
Я вже вибивався з сил, і раптом подумав, що в мене ж є пістолет. Це був перший раз у моєму житті, коли я подумав уві сні. До того уві сні я діяв інтуїтивно, навмання, або як мені радили, підказували та наказували. А цього разу - вперше була моя власна ідея.
Я витяг пістолет, швидко прицілився і вистрілив, влучив бику у лоб, і вбив бика
Тоді я подумав, що небезпеки я позбавився, але, нажаль, м’ясо пропаде, бо в мене нема ножа, і нема чим дати лад туші.
Таким чином, я зрозумів, що мені завжди вдається перемогти, але ніколи не вдається скористатися перемогою.
Доречи, свійські тварини бувають дуже страшними. Так, одного разу я включив духовку, і з газової плити полізли прусаки. Коли вилазив прусак, то я його вбивав тапкою. Та ось, після п’ятого чи шостого прусака, коли встановився певний автоматизм у діях, я мало не знепритомнів, бо з під стільця, на якому я сидів вилізло і плавно пішло півметрове вусате страховище. Не відразу я зрозумів, що то - кіт, а ніяке не страховище. Незабаром, нам таки вдалося вивести прусаків.
У лютому 2001 року я прийшов повз гаражі на пляж другого масиву, де очерет був жухлий по-зимовому, але вода у Дніпрі була дуже тепла, і до води були влаштовані залізні сходинки.
По сходинкам до води зійшла янгелоподібна дівчина у синьому купальнику і поплила.
Я також спустився по сходинкам і поплив за дівчиною.
Потім ми поплили під водою, бо так було треба, і пропливши досить багато.
В мене закінчилося дихання, треба було дихати, щоб не втопитися, і я подумав - як це дівчина досі пливе.
І дівчина відчула моє питання і сповістила мене - дихай водою.
Оце була підказка, так підказка, порада, так порада.
Я вдихнув воду, і мені стало дуже гарно, зрозуміло і вільно, і я став дихати водою.
Так, то було дивне, п’янке почуття. Дихання водою - то було почуття волі.
Ніколи не треба наступати на горлянку власним пісням. Так, саме - пісням, бо їх багато.
В червні 2001 року біля Прометея у Дніпродзержинську мені треба було зустріти листа у п’ятому вагоні поїзда, що їхав по трамвайній колії і зупинявся біля Прометея.
Коли поїзд приїхав, то виявилося, що в йому близько семидесяти вагонів, пасажирські вагони разом з товарними, і мій вагон посередині поїзда, але двері відкриваються не на той бік, де я стояв.
Зупинка - хвилина, оббігти поїзд я б не встиг.
Тоді я придумав перейти через сходинки і площадку товарного вагону, і завдяки цьому встиг до п’ятого вагона і одержав листа.